Одного разу створив Бог птаха й наділив його талантом співати гучніше й дзвінкіше за солов'я. Та ім'я дав йому відповідне-Вівчарик-ковалик. Птах, не гаючи часу, взявся за справу. Стрибав з гілки на гілку, співав чудову пісню, привертаючи тим самим до себе увагу інших птахів.

-Яка чудова пісня! - вигукувала Сорока. 

-Нагадує звуки крапель води,-дивувалася Синиця.

Аж раптом прилетів Горобець. Прислухався й подумав про те, що його Боженька обділив талантом співати. Заздрість затьмарила Горобцеві розум.

-Агов, Вівчарику-ковалику! Ти все одно співаєш гірше за Солов'я . Тому припини негайно!

Але ж цей талант мені подарований Богом,-відповів Вівчарик-ковалик.

-Це не спів! Дурнем буде той, хто вважатиме це цвірінькання мистецтвом!-не заспокоювався Горобець.

Птахи повірили словам Горобця й зацькували талановитого Вівчарика-ковалика до смерті. А на ранок зрозуміли, що вчинили препогано, та давай по пір'ячку від мертвого птаха собі на згадку смикати, щоб потім вихвалятися, що нібито багато років тому наш садок прославив Вівчарик - ковалик своїм талановитим співом.

Серед зграї опинився й Горобець.

-А ось на цій гілці сидів найталановитіший птах!- вигукнув він.

Зграя птахів знову послухала Горобця та гайда на ту гілку.

А гілочка виявилася тоненькою.

Так і хруснула!

Так і в житті, друзі!

Залізо іржа з'їдає, а заздрий від заздрощів погибає!