Закотився день за обрій,

опустився вечір добрий.

Вітерець хмаркам шепоче

Казку зоряної ночі.

Так співала мама колискову Дмитру. Та хлопчикові не спалося. Він весь вечір чекав, щоб за-питати у мами: «Чому коли  бабуся упустила на підло-гу окраєць хліба, вона його швиденько підняла та поці-лувала?  Навіщо цілувати хліб?»

- Розумієш, сину, Бог створив землю і людей для життя і добробуту. Бог послав людям хліб. Хліб рум'яний, теплий, запашний завжди був у людей на столі. Люди працювали на полях, заводах, фермах. А вечорами 

великою родиною дома за смачною вечерею та весело гомоніли. В тяжку годину підтримували та допомагали одне одному. Та, на жаль, так було не завжди. За своїм безтурботним життям, люди перестали цінувати хліб. Хліб,– який давав людям енергію землі, давав сили і здоров'я жити і працювати. Хліб перестали цінувати. Ним годували худобу, він валявся на смітниках. Молодь могла зневажливо відфутболити  кусень хліба і піти далі.

    Згодом і сімейні вечері стали не такими затишними як раніше. А люди не такими добродушними. Вони все менше допомагали одне одному. Молодь зневажливо ставилась до старшого покоління. Люди стали черствими, як черствий хліб.

Не даремно в народі кажуть:  

«Черствіє хліб – черствіють людські душі.»

    Не став Бог терпіти людського свавілля, такої наруги над святим хлібом. І забрав у людей всю пшеницю і жито, кожну крихту хліба. Ох і важко тоді стало. Люди почали хворіти, стали кволими та безсилими. 

Найважче було дітям.  Тому вони зібралися і пішли до

 Бога просити хліба. Шкода Господу стало дітей, дав їм

                                              стебло з одним маленьким 

                                              колоском пшениці і  сказав: 

                                         «Тепер хліб будете заробляти

                                         важкою працею».