У самому серці старого лісу Соснова Згода, жила Лисичка. Вона була відома своєю, рудою шубкою і гострим розумом, але ще більше- своєю нечемністю. 

        Лисичка ніколи не казала "будь ласка", коли просила щось у когось якусь річ. Вона вважала що її краса та спритність дають їй право робити все що хоче і брати все що їй потрібно без дозволу. Бувало пройде повз хатки Їжачка, і скаже "Та скільки то можна там лежати? Заважаєте мені пройти!"

       Лісові мешканці боялися її гостреньких зубів, але все ж таки їх засмучувала її крижана байдужість. 

     Одного разу, коли Лисичка, як завжди, нечемно вимагала у Білки горіхи, які вона начебто перша знайшла, трапилось непередбачуване.

       Лисичка поспішала на інший бік струмка, де виросла найсолодша лісова ожина. Вона так гналася, що не помітила хитромудрої пастки, яку залишили Мисливці — глибоку, замасковану слизьку. Плюх! Лисичка впала

  Лисичка: Ой як то так сталося? Треба по пробувати вилізти.

        Вона кричала і намагалася вилізти, але стіни ями були слизькі, в неї нічого не вийшло

        Повз неї проходив і Зайчик і Вовчик і навіть маленька Мишка з Їжачком. І ніхто не намався їй допомогти тому що знали, що вона нікому не віддячить, так і просиділа вона в тій холодній ямі до заходу сонця. Так ось як почула вона, що хтось підходить до неї, глянула в гору і побачила старого   Ведмедя Буркотуна  — того самого, чий сон постійно порушувала Лисичка. 

  Лисичка забувши про свою гордість, почала жалібно просити: 

  Лисичка: Ведмедю, любий, допоможи! Витягни мене, благаю! 

   Ведьмідь: Чому я маю тобі допомагати, Лисичко? — прохрипів Ведмідь. — Ти ніколи нікому не сказала доброго слова. Ти лише завжди вимагаєш.

     І ось тоді Лисичка зрозуміла. ЇЇ хитрощі були марними, коли потрібна була справжня, щира допомога. Вона мусила забути про свій рудий хвіст і вперше в житті сказати щось, що прийшло від серця. 

      Лисичка:Ведмедю... Будь ласка, допоможи мені. І я буду тобі дуже вдячна. Я... я більше ніколи не буду нечемною.

      Слова були прості, але Ведмідь вперше відчув у голосі Лисички не гордовитість, а справжню покірність. Він простягнув її міцну голку.

      Після того дня Лисичка почала вчитися. Це було важче, ніж здавалося:

        Сершу мешканці Лісу дивувалися і з травмою дивилися на неї. Вони чекали на черговий хитрий план. Але згодом вони побачили, що її ввічливість була справжньою.

          Лисичка не втратила своєї швидкості, але тепер вона використовувала її не для маніпуляцій, а для допомоги та дружби. Її руда шубка тепер сяяла не лише від чистоти, а й від тепла її серця.