This book was created and published on StoryJumper™

©2014 StoryJumper, Inc.   All rights reserved.

Publish your own children's book: 

www.storyjumper.com

Казка про принцесу, яка не вміла поводитися за столом

    Жили собі Король із Королевою і була у них дочка Принцеса. Усім дівчинка була гарна: і 

красива, і привітна, якби не одне але... Дуже вже нечемно поводила вона себе за столом. То руками у тарілку 

залізе і весь суп на скатертину розплюскає, то почне кремові трояндочки з торта об’їдати, так що гості потім 

цього частування і торкатися не хочуть... Скільки не пояснювали їй, що так робити не можна – дівчинка у 

відповідь тільки сміялася. Ніякі вмовляння не діяли, ба, навіть погрози не допомагали. Так що незабаром 

Король із Королевою просто боялися запросити когось до себе в гості, аби правителі сусідніх держав не 

побачили, що у них росте невихована дочка. Це ж сором який! Підросте Принцеса, а хто захоче взяти заміж 

таку невиховану дівчинку, яка не вміє пристойно поводитися? 

Довго думав Король, як же зарадити цій біді і врешті-решт таки вирішив. Розіслав гінців у всі куточки 

королівства і наказав: коли знайдеться така людина, яка зможе навчити Принцесу гарно поводитися за 

столом, то отримає герцогський титул та ще й величний замок на додачу. 

    Гінці швиденько вирушили у путь. На майданах, вулицях і вуличках усіх міст, містечок і сіл 

країни, проголошували вони королівський наказ. Якщо знайдеться той, хто навчить Принцесу чемно 

поводитися за столом, то ким би він не був: чоловіком, жінкою чи навіть малою дитиною, отримає у 

винагороду герцогський титул і прекрасний замок.

    Бажаючих виявилося не так уже й мало. Ще б пак, замки й титули на дорозі просто так не 

валяються. Однак жодного із тих, хто намагався навчити її гарним манерам, принцеса не бажала навіть 

слухати. Вона лише хихотіла просто в обличчя претендентам, а в тих, хто особливо не сподобався, ще й 

жбурлялася кремом із торта. 

    Король із Королевою зовсім засумували, потік бажаючих долучитися до виховання Принцеси 

танув із кожним днем. Врешті-решт не залишилося нікого, хто бажав би навчити примхливу дівчинку 

гарним манерам. Бо навіть заради титулу і замку не кожен згодиться, аби в нього кидалися їжею.

    І от одного дня перед воротами королівського палацу з’явився маленький хлопчик. Був він, 

може, хіба що трохи старшим від самої принцеси. 

– Чого тобі тут треба, пуцьвірінку! – сміючись, запитала королівська сторожа. 

– Я прийшов, би навчити вашу принцесу гарним манерам. – відповів хлопець

Сторожа зареготала ще дужче:

– Але ж Король сказав, що йому все одно, хто навчить його дочку гарним манерам, хай навіть це 

буде мала дитина. Я хочу спробувати.

Все ще сміючись, начальник сторожі проводив хлопчика до Короля. Той теж здивувався юному віку 

претендента, проте наказав проводити гостя у доньчину кімнату. Там уже було накрито стіл і 

Принцеса сиділа, роздивляючись принесені наїдки. Хлопець сів навпроти неї. Куховарка налила 

супу:

–     Їжте, Ваша Високосте, – припросила вона. 

Принцеса занурила ложку в тарілку, а хлопець раптом заговорив. 

– Колись у сиву давнину в далекому королівстві жив собі хоробрий лицар. І одного разу вирішив він 

вирушити на подвиги і перемогти зловісного дракона...

    У кімнаті стало тихо-тихо, казкою заслухалася не лише принцеса, але і її нянька, і куховарка, 

і служниці... Хлопець розповідав про далекі краї, про хороброго лицаря і прекрасну королівну, яку 

він визволив від лютого дракона. Всі навіть і не зчулися, як Принцеса з’їла все, що їй того дня 

подали до обіду, при чому не вередувала, а вела себе цілком пристойно. Вона просто заслухалася 

казкою. 

    Коли до кімнати зайшли Король із Королевою, вони були просто вражені, наскільки чемно 

поводить себе їхня дочка. Відтоді хлопець приходив кожного дня і розповідав Принцесі чудові 

казки, а згодом вона геть чисто забула про свої колишні витівки за столом і стала поводитися чемно, 

як і належить королівській дочці та й взагалі будь-якій вихованій дитині. 

    Король дотримав свого слова і зробив хлопчика герцогом та подарував йому величний 

замок. Юний герцог виріс і попрохав у Короля з Королевою руки їхньої доньки. Ті не змогли 

відмовити, і молоді зіграли бучне весілля. 

    А коли в них самих народилися діти, батьки точно знали, як зробити так, аби ті не 

вередували за столом.

Як лісовичок від застуди вилікувався

Зимою у казковому лісі тихо-тихо. Тільки 

вітер походжає між дерев, струшуючи з 

гілок сніг. 

Того дня маленький Їжачок ніяк не міг 

заснути. Вся його родина: і тато Їжак, і мама 

Їжачиха, і братики та сестрички мирно сопіли 

у затишному кубельці під корінням розлогої 

ялини. А наш Їжачок покрутився у ліжку туди 

сюди та й вирішив піти подивитися: що ж то 

воно за зима така. От виліз він із теплої 

домівки і почав роздивлятися навколо. А 

навкруги сніг лежить білий-білий. як мамина 

тепла ковдра. Замилувався Їжачок. Раптом чує 

з-під старого пня: кахи-кахи. 

–

Хто тут?! – злякано запитав їжачок. Бо й 

справді лячно. Хто це там у тихому зимовому 

лісі кахикає та між корінням вовтузиться.

–

Та свої це, свої, не репетуй... – почувся 

застуджений голос, і з-під пенька, важко 

зітхаючи та шмигаючи носом вибрався 

Лісовичок.

–

Здоров, друже, – зрадів Їжачок. – А в тебе 

теж безсоння? Ви ж, лісовики, начебто зимою 

у сплячку впадаєте? Дерева засинають, тож і 

вам у лісі роботи нема.

–

Заснеш тут, – зітхаючи, поскаржився 

Лісовичок. – Нежить клятий замучив та ще й 

горло дере.

Малий Їжачок співчутливо подивився на 

товариша.

–

Не пощастило тобі, застуда річ погана. А де 

ж це ти її підхопив?

–

А хто його знає... А-пчхи! Ох! – Лісовичок 

втер почервонілого носа великою картатою 

хустинкою. – Може, ще в листопаді, перед 

тим, як спати вкладатися. Осінь же дощова 

була, пам’ятаєш. От ноги десь і промочив. А 

тоді спати влігся і так мені погано, горло 

дере, ніс заклало – який тут сон!

Замислився Їжачок. Так йому шкода стало 

Лісовичка. Неодмінно треба чимось горю 

зарадити. І тут він раптом згадав:

–

Слухай-но, Лісовичку. Я минулої осені теж 

застудився, то до мене зібралися всі мої 

друзі: і зайчата, і білочки, і лугові та 

лісові феї. Ми так веселилися, і пили чай, і 

розповідали різні історії, що хворобу, мов 

рукою зняло.

Лісовичок сумно зітхнув. 

–

Добре тобі, у тебе багато друзів...

–

А в тебе що – нема? – щиро здивувався 

Їжачок.

–

Ну, не те, щоб нема... – знітився 

Лісовичок. – Я, розумієш, більше на самоті 

люблю бувати... Та й сплять зараз усі...

–

А я ж не сплю! – зрадів маленький Їжачок. 

– І я твій друг. Давай спробуємо. В тебе чай 

є?

–

Є, – гордовито відповів Лісовичок, – я ще 

влітку насушив м’яти, ромашки, чабрецю... 

Ох і смачнющий же чай буде, запашний!

Їжачок надзвичайно зрадів та швиденько 

майнув додому – по банку з яблучним варенням. 

Адже всі у лісі знали: ніхто не вміє робити 

такого гарного варення, як мама Їжачиха. 

Незабаром друзі вже сиділи у Лісовичковій 

хатинці під корінням старого пня та пили 

гарячий лікувальний чай із варенням. Надворі 

свистіла завірюха, а їм було тепло й 

затишно. Вони розповідали один одному 

кумедні історії і веселилися від душі. 

Раптом лісовичок здивовано сказав:

–

Слухай, а я більше не чхаю. Та й горло 

майже не болить. Справді, діє твій рецепт. 

І він вдячно обійняв Їжачка. Друзі ще трохи 

посиділи, а тоді Їжачок вирушив до своєї 

домівки – вкладатися спати разом зі всією 

великою їжаковою родиною. А Лісовичок 

прибрав зі столу чашки і теж вмостився у 

ліжко. І, вже засинаючи, думав: «Друзі – 

то все-таки чудова річ! Треба буде навесні 

влаштувати бенкет для всіх мешканців 

казкового лісу. А то й справді – чого це я 

все сам та сам. Разом же веселіше!»

Іграшка для домовичка

– Знову ти іграшки не прибрав! Скільки можна 

повторювати! 

Миколка завів звичну пісню:

–     Ну, мамо, я не 

встиг... Я завтра приберу, бо так вже спати 

хочеться...

Але мама була невблаганна:

–     Ніяких завтра, 

швиденько все прибирай і лягай спати.

Миколка, буркочучи виліз з-під теплої ковдри і 

почав згрібати у коробку машинки, солдатиків, 

деталі конструктора. Мама пильно стежила за 

«прибиранням» і хитала головою.

–     От уже ж горе з 

тобою, завтра ж сам нічого тут не знайдеш. І 

що буде, коли ти підеш до школи? Як ти тоді 

собі раду даватимеш?

Майже всі іграшки уже були складені, коли 

Миколка раптом почав гарячково щось шукати. 

Він обдивився навколо, зазирнув під ліжко, під 

стілець, потім почав порпатися у коробці з 

іграшками.

–    Що сталося? – занепокоїлася мама.

–     Машина пожежна... 

загубилася... – пробурмотів Миколка, 

перебираючи уже складені іграшки.

–     Та, мабуть, ти її 

вже склав і не помітив. Ти так усе згрібав, 

що й не дивно. Лягай спати, завтра знайдеш 

свою машину.

Але Миколка раптом уперся. 

–     Ні, я маю зараз її 

знайти! А якщо вона пропала?

–     Не кажи дурниць, 

куди б вона пропала з квартири? Може, ти її 

комусь у дворі чи у дитсадку дав погратися?

–     Ні, не давав, – 

впевнено мовив син. – Вона ж зовсім новенька, 

сам іще не награвся.

–     То завтра знайдеш, 

лягай уже, пізно.

Миколка зітхнув і вклався у ліжко. Мама 

пригасила світло, присіла поцілувати сина на 

добраніч.

–     Зовсім же новенька, 

– занепокоєно бурмотів Миколка.

–     Та не переймайся ти 

так, – втішала мама. – Через якусь 

іграшку...

Тут Миколка визирнув з-під ковдри.

–     Мамо, а може її вкрали?

–     Хто? Злодії? – мама ледь стримувала сміх.

–     Домовик...

–     Хто-хто?

–     Ну, домовик. Пам’ятаєш, ти мені казку читала, про таких істот, що живуть у будинках 

поруч з людьми...

Мама погладила його по голові:

–     Так то ж лише казка... Хоча, ти тут у себе такий безлад розвів, що не те що домовики, 

слони розведуться, а ти й не помітиш. На добраніч, фантазер ти мій маленький.

Мама вийшла з кімнати і причинила двері. А Миколка все ніяк не міг заснути. А якщо й справді це 

якась казкова істота цупить його іграшки. Треба підстерегти нахабу...

Пожежна машина не знайшлася і наступного дня. Мама тільки розвела руками і сказала, що тепер 

Миколка, мабуть, буде складати всі іграшки на місце. Тато, дивлячись на розгубленого сина, навіть 

сам підключився до пошуків, але теж безрезультатно. Втім, Миколка вже майже впевнився, що тут 

не все чисто. Увечері він акуратно навіть без нагадувань поскладав всі іграшки в коробку, 

залишивши на видному місці на столі лише новенький поліцейський автомобіль із сиреною. Його 

Миколці подарував тато на Новий рік. Разом вони частенько бавилися у поліційний відділок, 

переслідуючи злочинців на просторах від кухні до вітальні. 

Миколка лежав у ліжку, але не спав і все вдивлявся в темряву: чи не прийде невідомий злодюжка 

на його приманку. 

    Раптом у кутку зашаруділо, щось невеличке і кошлате рвучко кинулося до столу і згребло 

Миколчин автомобіль. 

    Хлопчик миттю зірвався з ліжка і схопив невідомого просто на місці злочину. Той пручався, 

але Миколка явно виявився сильнішим. У світлі вуличного ліхтаря, що заглядав у вікно, хлопчик 

роздивився скуйовджену чуприну, волохаті лапки та злякану мордочку.

–     Ти хто? – суворо прошепотів Миколка, міцно тримаючи незваного гостя.

–     Пусти, – шипів той. – Я домовичок, живу тут. Ясно?

–     Та воно-то ясно, а іграшки мої навіщо крадеш?

Спійманий злодюжка раптом похнюпився і пробурмотів. 

–     А тобі що, шкода? У тебе їх он як багато порозкидано. Я думав ти й не помітиш...

Помовчавши він додав:

–     Я ж іще маленький, як ти, теж хочу погратися, а іграшок домовичкам у крамницях не 

продають, у мене жодної немає...

Миколці стало шкода домовичка. Він випустив його, а сам присів поряд на підлогу. Звісно, йому не 

шкода іграшок. Мама з татом завжди казали, що жадібність це погано, і треба ділитися. Але ж 

красти теж не добре... Що ж придумати?

–     Слухай, – врешті озвався Миколка до домовичка, – давай разом будемо гратися. І мені не 

буде сумно.

Домовичок радісно схопився, але тут-таки знову сів на підлогу і махнув волохатою лапкою.

–     Нічого не вийде. Вдень ми, домовики, не маємо права показуватися людям, а вночі ти 

спиш... 

Миколка задумався...

–     Ну, тоді я буду залишати тобі на ніч іграшки на столі. Ти пограєшся, а вранці покладеш 

назад.

–     Згода! – зрадів домовичок. – Так цю поліцейську автівку вже зараз може взяти? – він 

міцно притис іграшку до грудей.

–     Звісно, можна.

Домовичок подякував і миттю зник у темряві, Миколка навіть не встиг помітити, куди ж він подівся.

Ранком, коли мама збирала сина до дитсадка, вона помітила на столі дві загублену пожежну 

машину. 

–     Ось же вона! – здивовано вигукнула мама. – Але ж вчора її точно тут не було.

Миколка промовчав, гордий своєю таємницею. Але ввечері мама помітила на столі кілька акуратно 

розкладених іграшок.

–     А це що за виставка?

–     Це для домовичка. Розумієш, він ще маленький, а йому нічим гратися, – одказав Миколка.

Мама, ховаючи посмішку, і намагаючись бути серйозною глянула на сина:

–     Ну, то передавай йому вітання і на добраніч!

У кутку щось тихенько зашаруділо у відповідь, але мама вже зачинила двері. 

– Сподіваюся, нові іграшки теж тобі сподобаються, – сказав Миколка у темряву і поринув у сон.

You've previewed 11 of 17 pages.

To read more: