«Виховувати ціннісне ставлення до природи, здатність дивитись і бачити, слухати і чути» В.Сухомлинський

СПІВУЧА ПІР’ЇНКА

Є на світі дивовижний птах — Стрепет. Він співає чим, як ви думаєте, діти? Він співає крилом. Має він у своєму крилі особливу співучу пір’їнку. Летить Стрепет, і коли захочеться йому співати, то розправляє крила так, що співуча пір’їнка висувається і настроюється на спів. Лунає тонкий свист. Схожий він і на звучання найтоншої струни, коли по ній водити смичком, і на пісню вітру в тонкій стеблині очерету.

Та ось трапилось лихо. Загубив Стрепет співучу пір’їнку. Випала вона й упала на землю. Захотілось Стрепетові поспівати, а співучої пір’їнки немає.

Маленький Сергійко знайшов на землі співучу пір’їнку Стрепета, підняв її, побіг — і пір’їнка заспівала.

Почув Стрепет спів своєї пір’їнки, прилетів до хлопчика й просить:

— Хлопчику, віддай мою співучу пір’їнку. Я не можу жити без пісні.

Повернув Сергійко Стрепетові співучу пір’їнку. Багато років прожив на світі чоловік, що виріс з маленького Сергійка. Часто він згадував Стрепета, думав: «У кожної людини є своя співуча пір’їнка. Нещасливий той, у кого такої пір’їнки немає».

Ластівки прощаються

з рідним краєм

Багато років під стріхою однієї хатини жили ластівки. Весною вони повертались з вирію, ластів’ят виводили, а восени відлітали в теплі краї. У хатині жили батько й мати, була в них дівчинка Оленка. Вона з нетерпінням чекала теплого весняного дня, коли з’являються ластівки. Це було для Оленки справжнім святом. Улітку дівчинка любила дивитись, як ластівки годують пташенят, вкладаються спати.

А восени, коли вони відлітали, Оленці ставало сумно: мовби розлучалася з дорогими друзями.

За кілька днів до відлітання ластівки збиралися великою зграєю, сідали на телефонних дротах напроти двору й довго там сиділи. Оленці здавалося, що ластівки сумують. Вона прислухалась до їхнього тривожного щебетання й думала:”Чому це вони так довго сидять?”

І маму спитала:

– Чому?

– Вони прощаються з рідною землею. Бо дорога до теплого краю далека й важка.

Оленка підходила до зграйки ластівок, що сиділи на дротах. Їй дуже хотілося, щоб ластівки і з нею попрощалися.

Осінні сни клена

Ми пішли до лісу подивитись на осіннє вбрання дерев. Зупинились біля високого клена. Посідали. Яка краса відкрилася перед нами! стоїть клен у яскравому барвистому вбранні, а листочки ж ні затремтять, ні зашепотять.

Дивіться, діти: клен спить. І сниться йому все, що бачив од весни до весни. Ось жовтий листочок — мов золота кульбабка. Весною клен був зачарований її красою. Запам’ятав. А як заснув, то й пригадав весну — листочок і пожовтів.

А там, бачите, листочок — мов ранкова зоря — рожевий і ласкавий. А цей — як вечірня заграва на вітряний день. На цій гілочці — яскравий і красивий, немов крило вивільги. Мабуть, сиділа колись тут вивільга, а зараз приснилося кленові її крило.

Ми принишкли й милувалися красою. Усі наче боялися потривожити чарівний сон клена.