Підмогильний Валер’ян Петрович народився 2 лютого 1901 року в селі Писарівка Павлоградського повіту (зараз Синельниківський район) на Катеринославщині в бідній селянській родині. Коли йому було близько 14 років, батьки переселились до панської економії в селі Чаплі. 1910—1918 роки навчався в Першому катеринославському реальному училищі, яке закінчив з «відзнакою».

Біографія

 Потім навчався з перервами, через матеріальну скруту, на математичному та юридичному факультетах Катеринославського університету, який так і не закінчив.

Валер'ян Підмогильний (у центрі зліва) й учні ворзельської школи, 1921

Друкуватися почав ще з школи під псевдонімом Лорд Лістер. У шкільному журналі він публікував свої пригодницькі оповідання. 1917 року було написане оповідання «Важке питання». 1919 року написав оповідання «Добрий Бог», «Гайдамака», «Пророк», «На селі» та опублікував оповідання «Ваня» та «Старець» у катеринославському збірнику «Січ».

 До першої збірки Підмогильного, яка була опублікована 1920 року й мала назву «Твори Т. 1», увійшло 9 оповідань: «Старець», «Ваня», «Важке питання», «Пророк», «Гайдамака», «Добрий бог», «На селі», «На іменинах», «Дід Яким».

Літературна діяльність переривалась вчителюванням, працею у видавництвах. Так у 1920—1921 роках Підмогильний вчителював у Павлограді на Катеринославщині.

1921 року Підмогильний переїхав до Києва, де працював бібліографом Книжкової палати. У 1921—1923 роки, коли в Києві лютував голод, залишив місто й викладав українську мову та політосвіту у Ворзельській трудовій школі. 1921 року письменник одружився з донькою ворзелівського священика Катрею Червінською, актрисою Театру юного глядача. Тоді ж написав цикл «Повстанці». Частину оповідань було надруковано в катеринославській газеті «Український пролетар». Голод 1921—1923 років змалював в оповіданнях «Син» (1923).

1922 року Валер'ян разом з дружиною переїхав з Ворзеля до Києва, де оселився в будинку недалеко від Сінного базару, на розі Великої Житомирської. У 1922 р. виходить книжка оповідань «В епідемічному бараці». Він активно приєднався до літературно-мистецького життя. Став членом щойно створеного «Аспису» (Асоціації письменників), з якого виокремилось літературне угруповання 

«Ланка» (1924—1926), яке з 1926 року було перейменоване на «Марс», тобто «Майстерню революційного слова». Ця організація стала, по суті, київською філією «Вапліте». 

Члени літературного об'єднання "Ланка"  1925 рік.

1923 року в журналі «Нова Украïна» (Прага), було опубліковано новели Підмогильного з циклу «Повстанці», оповідання «Іван Босий». Цей журнал, що його видавав у Празі Володимир Винниченко, пізніше фігурував у справі Підмогильного як речовий доказ його «контрреволюційноï діяльності». У ЛНВ під псевдонімом було надруковано новелу «Комуніст».

1924 року вийшла друком книжка Підмогильного «Військовий літун», а 1926 року — окреме видання повісті «Третя революція». Разом з Євгеном Плужником у 1926—1927 роках він підготував два видання словника «Фразеологія діловоï мови», працював над сценарієм фільму «Коломба» за романом Проспера Меріме. 1927 року була опублікована збірка оповідань «Проблема хліба» та роман «Таïс» Анатоля Франса у перекладі В. Підмогильного. 1928 року у Харкові виходить друком роман «Місто». У цей же час Підмогильний відвідав Німеччину, Чехословаччину «для налагодження творчих зв'язків».

Підмогильний брав участь у літературній дискусії 1925—1928 років. 24 травня 1925 року він виступив у великій залі Всенародноï бібліотеки перед представниками літературно-громадських організацій, вузівською молоддю, міською інтелігенцією на диспуті «Шляхи розвитку сучасноï літератури».

У Києві Підмогильний працював редактором видавництва «Книгоспілка», співредактором журналу «Життя й революція». Друкувався в літературних збірниках і журналах «Січ», «Вир революції», «Життя й революція», «Жовтень», «Нова громада», «Нова Україна», «Універсальний журнал», «Червоний шлях», газетах «Український пролетар», «Літературна газета». Виступав у періодиці як автор літературознавчих статей та рецензій про творчість Т. Бордуляка, І. Нечуя-Левицького, М. Рильського.

1930 року в Москві в перекладі російською мовою виходить роман «Місто». Підмогильного виводять зі складу редколегії журналу «Життя й революція».

1932 року переїхав до Харкова, очевидно, сподіваючись на кращі можливості для публікації своїх творів й розраховуючи на свій зростаючий авторитет перекладача. І справді в Харкові він працює у видавництві «ЛіМ», а згодом отримує посаду консультанта з іноземноï літератури при видавництві «Рух». Упродовж 1931—1934 років з оригінальної творчості йому вдалося видати лише одне оповідання «З життя будинку».

Тож Підмогильний зосередився на перекладацькій діяльності: опублікував двотомник творів Дені Дідро, трактат Клода Адріана Гельвеція «Про людину», був одним з організаторів і перекладачів видання 15-томника Оноре де Бальзака (вийшов лише перший том) та 25-томника Анатоля Франса.

8 грудня 1934 року Валер'яна Підмогильного було заарештовано зі звинуваченням в «участі у роботі терористичної організації, що ставила собі за мету організацію терору проти керівників партії».

На всіх допитах Підмогильний відповідав слідчим: «Винним себе не визнаю». 

Проте 11 січня 1935 року в протоколі з'явилося «зізнання» Підмогильного про те, що він нібито належав до «групи письменників-націоналістів з терористичними настроями у ставленні до вождів партії». 

Без свідків і адвокатів виїзна сесія Військової колегії Верховного Суду СРСР 27-28 березня 1935 року засудила Валер'яна Підмогильного та інших заарештованих у цій «справі» на термін «десять років з конфіскацією особистого майна». Невдовзі Підмогильний був доправлений до Соловецького табору особливого призначення.

У соловецькому таборі в нелюдських умовах ізолятора Підмогильний продовжував писати. У його листах до дружини і родичів згадується невелика повість про життя одного будинку, потім оповідання, а з весни 1936 року Підмогильний неодноразово згадує в листах про те, що працює над романом «Осінь 1929», в якому йшлося про початок колективізації в Україні. Збереглось 25 листів до дружини, в яких він розповідає про свої переклади, розпочаті повісті, оповідання.

3 листопада 1937 року до двадцятилітнього ювілею Жовтневої революції особлива трійка УНКВС винесла новий вирок: «Розстріляти» Валер’яна Підмогильного, його було реабілітовано 1956 року.

На Байковому кладовищі Києва є могила сім'ї Підмогильних, яка розташована на 31й ділянці.

                                                  Аналіз твору 

                   Валер'яна Підмогильного "Місто" 1927 р.

Літературний рід: епос. 

Жанр: урбаністичний роман. 

Тема: підкорення людиною міста. 

Головна ідея: розкриття характеру людини, яка підкорює місто. Головні герої: Степан Радченко, Надійка, «мусінька» Тамара Васи­лівна (її чоловік Гнідий і син Максим), Зоська, Рита, Левко, Михайло Світозаров, Вигорський.

Степан Радченко — головний персонаж роману, талановитий хлопець із села, який вирушає до Києва, щоб вступити до господарського інституту.

Зовнішність парубка приваблива:

«На зріст він був високий, тілом міцно збудований і смуглий на обличчі. Молоді м’які волосинки, неголені вже тиждень, надавали йому неохайного вигляду. Але брови мав густі, очі великі, сірі, чоло широке, губи чутливі. Темне волосся він одкидав назад, як багато хто з селюків і дехто тепер з поетів».

У романі показано величезні зміни в характері та поглядах Степана. Якщо на початку роману ми бачимо дещо закомплексованого сільського хлопчину з досить наївними, проте шляхетними мріями про служіння народові, рідному селу, то наприкінці — дорослу людину, молодого міського інтелектуала, письменника, який досить далеко відійшов від норм традиційної моралі.

Образ Степана дуже складний та суперечливий, показано його численні зовнішні та внутрішні метаморфози. Він, адаптуючись до міста, засвоює нову систему цінностей, постійно змінює жінок. Кожна нова жінка є втіленням певної душевної метаморфози героя.

Автор відверто показує як позитивні, так і негативні риси Степана. До позитивних можна віднести його талановитість, працьовитість, наполегливість, сумлінне ставлення до роботи та своїх обов’язків. До негативних — надмірну самозакоханість, егоцентризм, кар’єризм, заздрість до інших людей, зокрема й до друзів, готовність пожертвувати близькими людьми заради власних цілей, неготовність до відповідальності в особистому житті.

Надійка — перше кохання Степана Радченка. Це дівчина з його села, з якою він майже не спілкувався, коли жив там, проте потоваришував під час шляху до Києва.

Надія була вродливою синьоокою дівчиною:

«Надійка здавалася йому кращою від усіх жінок на пароплаві. Довгі рукава її сірої блузки були миліші йому за голі руки інших; комірець лишав їй тільки вузеньку стьожку тіла на видноті, а інші безсоромно давали на очі всі плечі й перші лінії грудей. Черевики її були округлі й на помірних каблуках, і коліна не випинались раз у раз із-під спідниці. В ній вабила його нештучність, рідна його душі».

За характером Надійка була лагідною, покірною, простою. Згодом вона вийшла заміж і дуже змінилася, стала типовою міщанкою.

Наприкінці роману ми бачимо її такою:

«Хлопець побачив на порозі жінку в широкій червоній хустці, що ховала її постать аж до колін. Це була вона, тільки страшенно змінена, майже спотворена, але в чім саме, він ще не міг сказати. Навіть голос її якось інакше бринів, — якось прикро, певно, погордо. Вона злякала його своєю появою, своєю постаттю, церемонністю й глузливим поглядом».

Зоська — киянка, в яку закохався Степан.

Автор побіжно описує її мініатюрну зовнішність: «Мале на зріст — йому якраз під пахви, худеньке, в плескуватому капелюшкові»; Її обличчя «було прикрашене білявими кучерями з-під плескуватого капелюха.Воно було на диво жваве, кожен порух душі на ньому зразу ж позначався…»

Вона видавалася Радченкові уособленням усього міського:

«Саме міськість і вабила його в ній, бо стати справжнім городянином було першим завданням його сходу. Він ходитиме з нею скрізь по театрах, кіно та вечірках, дістанеться з нею суто міського товариства, де його, певна річ, приймуть та вшанують».

За характером Зоська була не надто серйозна, мрійлива, досить вередлива та примхлива, вона не мала чітких планів у житті: