Кожна людина, як ми звикли вважати, має свою батьківщину.Це місце ,де вона народилася, де проживали її пращури. Але у   людей, про яких ми хотіли б розповісти, не по їхній волі, з’явилася ще одна батьківщина -  це той край , куди їх примусово пересилили, віддавши їх рідну землю іншій державі. Мова піде про бойків.

Бойки – населення історико-етнографічної області України (Бойківщина) , що охоплює гірські райони сучасної Львівської та Івано-Франківської області між верхів’ям річки Сян і Лімниця та Закарпатської області між річками Ужем і Терцем. Культура і побут бойків мають деякі особливості в порівнянні з іншими регіонами України, що зумовлено історичними обставинами. Тут не було кріпосництва , населення сплачувало тільки чинш ( продуктову та грошову ренти)зі скотарсько-лісового господарства. Основні заняття бойків  - землеробство, тваринництво,лісові промисли.

Бойки є одними із найбільших за чисельністю гірських етнографічних груп. Їхня побутова культура налічує достатньо сторіч, щоби поєднати нашарування різних епох та уявлень, і є великим надбанням для загальнонаціональної культури.

І.І.Ніточко в своїй книзі «Остання депортація» пише «Обмінювалися землями, наче тарілочками з тортом.» Незважаючи на думку людей їх вивезли, куди сказали партія і Сталін – піднімати колгоспи півдня України. 

В цілому депортація охопила понад 32 тисячі осіб бойківського населення з 45 сіл Нижньоустріцького, чотирьох сіл Хирівського і трьох сіл Стрілківсьокого районів колишньої Дрогобицької області. Більшу частину населення було переселено до чотирьох областях УРСР – Донецьку, Миколаївську, Одеську та Херсонську. «Це були малозаселені українські степи, що після Голодомору 1932-1933 рр. і голоду 1947 року потребували робочих рук. (Ніточко І.І. Остання депортація. – Одеса,2011.ст.29.)

Депортації зазнали жителі міста Нижні Устрики (інакше Нижньо-Устріки) — адміністративного центру району, сіл Бандрів, Береги Долішні, Гошів, Гошівчик, Дашівка, Лобізва, Лодина, Мочари, Панищів, Поляна, Росохате, Рябе, Рівня, Середнє (Мале), Скородне, Смільник, Соколе, Соколова Воля, Солина, Стерв'яжик , Телта Телешниця-Сяння (Сянна), Устянове, Хміль, Хревть, Чорна, Шевченкове (Лютовіска), Ясень і хуторів Буковина, Видрине, Воля, Дверничок, Жолобок, Задвір'я, Замлиння, Кадовбище, Кривка, Лази, Лівобрат, Нагірний, Райське, Росолин, Сикавець, Скіркове, Творильний, Устріки, Ялове Нижньо-Устрицького району, сіл Коростенко, Ліскувате і Стебник Хирівского району, сіл Міхньовець , Ліп'є  і Бистре Стрілківського району.

До Цебриківького району Одеської області  були переселені мешканці  села Поляне 254 сімї – 1265 чол., села Середне 53 сімї – 284 чол., села Видрине 56 сімей -276 чол., села Росолине 48 сімей – 245 чол. Після переселення   майже всі пішли працювати в колгоспи ім. Сталіна, «Сталінська перемога», ім..Лисенка, ім..Маленкова .

Примусове виселення 1951 р. з подальшим розселення у областях, віддалених від місць колишнього мешкання, призвело до незворотної втрати елементів неповторної субетнічної культури. На межі зникнення опинилися культурні традиції , відходять у небуття говірка мешканців західної Бойківщини.

Спогади переселенців в 1951 року  з сіл Росолин, Середнє Мале, Видрине. Записані  в 2010 -2020р.

Хоча минуло багато років від часу переселення бойків на Одещину, їхні нащадки , особливо після проголошення незалежності України, відроджують звичаї та традиції  своїх предків. Відійшла в вічність більша частина з тих , хто були свідками і носіями інформації про життя і побут бойків.  Ті, що ще є з нами , вже мають поважний вік, і щоб перерахувати їх вистачить пальців рук. Їх спогади є безцінними, тому мине декілька років, і ні в кого буде спитати : «Як ви жили, як  святкували ,які були звичаї та традиції на вашій  малій батьківщині – Бойківщині?»